Потужний старт його передвиборної кампанії виявився надто раннім, і до фінішу “кіндер-сюрприз” доніс лише близько половини своїх кращих результатів за соціологічними прогнозами. Гучні заяви про боротьбу з усією нинішньою владою, майже революційні заклики про радикальне її оновлення, мілітаризоване оформлення кампанії — усе це може лишитися виключно виборчими технологіями, якщо реальним стане відносно тривале прем'єрство лідера “Фронту змін”. Неодноразово він заявляв про непідтримку та невходження до команди жодного з лідерів президентських перегонів, проте можливість здобуття посади та формування свого кабінету може виявитися надто спокусливою.

 

Кандидатура Арсенія Яценюка несподівано з'явилася як компромісний варіант у переговорах Партії регіонів та НУНС. “Регіони” надто зацікавлені у швидкому переформатуванні коаліції та усуненні Юлії Тимошенко від влади. Ядро найбільшої парламентської фракції було переконане — перемога їх лідера автоматично робить коаліцію з Партією регіонів найбільш привабливим варіантом для всіх фракцій. Проте, не так сталося, як гадалося. І конфліктна, надміру диференційована фракція блоку НУНС виявилася власником “золотої акції”. Досить швидко дюжина лідерів “помаранчевої” сили встерегла можливість висувати свої вимоги — чим не забарилась скористатися. Представники фракції, обговорюючи можливі варіанти коаліції, сходилися в одному: чи за збереження старої коаліції, чи за утворення нової НУНС претендуватиме на прем'єрське крісло.

 

Серед пропонованих кандидатур — і Юрія Єханурова, і Віктора Ющенка — варіант Арсенія Яценюка виявився найбільш прийнятним як для Партії регіонів, так і для НУНС. Висування Віктора Ющенка стало б незрозумілим кроком для прихильників новообраного президента, та і його політичне життя фактично добігає кінця. Юрій Єхануров також є представником “президентської гвардії” і може виявитися незручним на урядовій посаді. А от молодий Арсеній став у нагоді — його четвертий результат на виборах збільшить до того ж суспільну підтримку нової влади. Підтримка його кандидатури фракцією є також надіями частини депутатів на включення до списку “Фронту змін” на найближчих виборах. Судячи з того, як часто відвідує Арсеній Яценюк засідання фракції та активно шукає прихильників усередині утворення, можна здогадатися, що і сам “фронтовик” не проти обійняти таку посаду. Для нього вона може стати трампліном для подальшого політичного розвитку та задоволенням власних амбіцій. Наразі залишається питанням склад такого уряду та його залежність від майбутньої пропрезидентської сили.

 

 

Бронзовий призер виборів уже давно заявляв про власні прем'єрські амбіції. Проте такі заяви коливалися від відмов працювати з Віктором Януковичем чи Юлею Тимошенко до твердження про готовність очолити уряд за будь-якого президента. У період між першим та другим турами Юлія Володимирівна у боротьбі за голоси Сергія Тігіпка неодноразово пропонувала йому крісло глави уряду та можливість власноруч заповнити половину складу Кабінету Міністрів. Віктор Федорович був набагато обережнішим із заявами. Він наголошував лише та тому, що не виключає можливості висування Сергія Тігіпка на прем'єрську посаду. Натомість Сергій Леонідович не поспішав підтримувати когось, він очікував на результати фіналу. Така затримка може залишити його на узбіччі, оскільки ні переможець, ні переможена йому нічим не зобов'язані. Тому єдиними мотивами висунення Сергія Тігіпка на посаду глави уряду є його менеджерські якості та третій результат у президентських перегонах. Саме відсутність політичних мотивів може стати серйозною перешкодою на шляху колишнього бізнесмена до владних важелів.

 

Крім того, виникає питання, чи готові “Регіони” підтримати людину, яка має амбіції стати новим лідером південно-східної частини країни. Після інавгурації Віктор Янукович не може бути формальним очільником Партії регіонів, тому в будь-якому разі виникає внутрішньопартійна проблема пошуку нового обличчя. Стрімкий зріст рейтингу Сергія Тігіпка та його результати в традиційних регіонах Віктора Януковича довели, що попит на нове обличчя (чи принаймні оновлене — зі збереженням прагматичних консервативних орієнтацій) у базових регіонах існує. Вручати козир у вигляді керування виконавчою владою своєму потенційному опонентові керівництво Партії регіонів навряд чи захоче. Та й сам Віктор Янукович не налаштований просувати кандидатуру, яка виступає альтернативою йому самому. До того ж ім'я Сергія Тігіпка пов'язують з фігурою Ігоря Коломойського, що викликає негативні реакції у бізнес-патронів Партії регіонів.

 

Фракція блоку «Наша Україна – Народна самооборона» також не особливо налаштована на підтримку “молодого” 50-річного політика. Низка тез його програми не задовольняє націонал-патріотичне крило “помаранчевої” сили, та й сам Сергій Леонідович для них є черговим утіленням сил Сходу та Півдня. Його прагматичні погляди та акцент на відтермінуванні розгляду ключових для НУНС питань — російської мови, ОУН-УПА, НАТО — також не грають на руку Сергію Тігіпку. В порівнянні з ним кандидатура Арсенія Яценюка стає найбільш прийнятною через близькість до партійних кіл, його резонанс із “помаранчевим” електоратом. Ностальгічно орієнтовані на Віктора Ющенка кола також більше схиляються до революційного напору Арсенія Яценюка, аніж до раціоналізму Сергія Тігіпка.

 

Як видно, потенційні коаліціанти не мають значного бажання бачити Сергія Тігіпка на чолі уряду. Цьому сприяє також те, що він, вочевидь, наполягатиме на наповненні значної частини Кабміну своїми кандидатурами, а це блокуватиме доступ до влади як “Регіонів”, так і НУНС. У разі свого прем'єрства Сергій Тігіпко стане главою виконавчої влади без парламентської підтримки, що зробить його заручником волі політичних патронів. Як виявляється, третій результат ще не стає автоматичною путівкою до Кабміну.

 

Як-не-як, а Сергій Тігіпко зробив у політиці новий потужний старт і тепер буде прагнути закріплення результату.

 

 

Очевидно, що найкращий варіант для Партії регіонів бачити у прем'єрському кріслі свого ставленика. Проте визначити в партійному середовищі конкретну кандидатуру достатньо важко — там досить фахівців-функціонерів, які мають амбіції, здатності та можливість очолити уряд. Визначення фігури кандидата від Партії регіонів стало точкою конфлікту між бізнесовими та власне партійними колами всередині фракції. Тому «жарт» Миколи Азарова про його готовність стати керівником Кабінету Міністрів був неоднозначно сприйнятий представниками партії. Внутрішньопартійним сумнівам поклав кінець Віктор Янукович, включивши Миколу Азарова до шорт-листа потенційних прем'єрів.  

 

Сам Микола Янович геть не проти стати прем'єром — він давно звик до урядової роботи і мав змогу побути виконуючим обов‘язки у січні 2005 року. Він завжди був “правою рукою” Януковича-прем'єра і тримав під своїм контролем фінансово-економічний блок. У цій виборчій кампанії Віктор Федорович прагнув дистанціюватися від прямого впливу спонсорів Партії регіонів через призначення Миколи Азарова головою свого передвиборного штабу. Відповідно Микола Янович очікує на винагороду за віддану службу шефові. Й самому Віктору Януковичу найбільш комфортно буде співпрацювати зі старим та перевіреним соратником, який до того ж є незалежним гравцем всередині партії.

 

Але на шляху Миколи Азарова до крісла Юлії Тимошенко на заваді стоїть кілька вагомих факторів. По-перше, він не та фігура, яка задовольняє впливові кола Партії регіонів. Різкий та непоступливий, Микола Янович однозначно не є персоною, яку Ринат Ахметов волів би бачити на такій посаді. За чинним законодавством усі важелі керування економікою знаходяться в руках прем'єра, і саме тому олігархи з Партії регіонів хотіли б бачити керовану та передбачувану людину. Крім того, з віддаленням Віктора Януковича від Партії регіонів у зв'язку з обійманням посади президента в партії посиляться тенденції оновлення її керівного складу та укріплення позицій провідних бізнесменів.

 

По-друге, Микола Азаров як представник Партії регіонів не влаштовує потенційних союзників по коаліції. Готовність НУНС утворити коаліцію з одвічними опонентами тримається на готовності “Регіонів” поділитись прем'єрським кріслом. Тому нав'язування власної кандидатури може зруйнувати перспективу переорієнтації парламентської більшості. Та й персональні особливості Миколи Яновича не стимулюють представників НУНС —  і через показове невживання української мови, і через методи керування економікою, що здобули промовисту назву “азаровщина”.

 

Безумовно, Микола Азаров з-поміж інших є найбажанішою для нового президента кандидатурою, проте навряд чи Віктору Януковичу вдасться протягнути її через коаліційні домовленості та подальше затвердження парламентом. Найімовірніше, Микола Янович буде представлений у Кабміні, хай навіть і не в головному кріслі.

 

 

Утім заяву Віктора Януковича не варто поспішати розглядати як однозначну політичну декларацію — це виключно заява про наміри, яка геть ні до чого не зобов'язує. Названі кандидати можуть бути не схвалені під час коаліційних перемовин, відмовитися з різних причин чи бути замінені. Для представників ідеї “третьої сили”, Арсенія Яценюка та Сергія Тігіпка, важливими залишаються питання місцевих і позачергових парламентських виборів — для створення на хвилі свого успіху фракцій у законодавчій владі. Готовність до них “регіоналів” та “нунсівців” - сумнівна. Крім того, Віктор Янукович має печальний досвід своїх попередників, які призначали прем'єрів, а ті у свою чергу в майбутньому ставали їх потужними опонентами.  

 

Не варто також виключати фактор Юлії Тимошенко, яка зараз активно бореться за збереження існуючої коаліції та відповідно своєї посади. Швидше за все, для збереження діючого формату доведеться поступитися НУНС прем'єрською посадою — і ще питання, чи погодиться на це Юлія Володимирівна. У будь-якому випадку після інавгурації нового президента малоймовірне збереження уряду в його нинішньому складі.

 

Наразі верхівка української влади стоїть перед вибором: чи погодитися на формування технократичного уряду професіоналів, який буде здатен провадити непопулярні реформи та здійснити не косметичний, а фундаментальний ремонт існуючої владної системи; чи продовжити політичні баталії довкола виконавчої влади, утворити політизований Кабмін та вести популістську політику. В будь-якому разі зміна якісного складу українського політикуму відбудеться, тому боротися за збереження своїх посад при подовженні стагнації у країні нерозумно та нелогічно.