Громадські слухання, проведені у Верховній Раді 9 червня, показали переважну підтримку педагогічним середовищем ідеї повернення 11 років. Але тут варто зауважити консервативні настрої освітянської еліти: представників НАН України, Національної академії педагогічних наук України, ректорів вишів. Вони переважно представлені людьми солідного віку, такими, що отримували освіту та формували світогляд за радянської доби. Звідси і стереотипи щодо значних переваг шкільної системи радянського зразку та опір освітнім новаціям та реформам. Партія регіонів як консервативна сила відповідає на такі запити без глибинної оцінки їх раціональності — важливою є підтримка електорату. Крім того, міністр апелював до суспільної думки — 70% українців негативно сприймають 12-річний термін шкільного навчання. Проте суспільство ще не встигло оцінити цю систему — жодного випуску за такою програмою ще не було, для теперішніх школярів пропонується пришвидшений дворічний курс. Варто нагадати, що нещодавня кардинальна реформа у освіті — зовнішнє тестування — спочатку теж негативно сприймалася, проте отримала суспільну підтримку після оцінки її ефективності.

 

Але гарно виписана 12-річна шкільна ідилія втілювалася у кращих українських традиціях — непродумано, безсистемно та в більшості своїй на папері. Нова система результатом своїм отримала мільйони надрукованих підручників, практику регулярного моніторингу якості освіти та програм, які у більшості своїй розтягували попередні на більший термін. Орієнтація на європейські зразки середньої освіти мали б ґрунтуватися на попередньому матеріальному та кадровому забезпеченні, натомість освітні менеджери пішли протилежним шляхом — спочатку запровадивши стандарти та формат, прагнули поступово наповнити їх суттю. Саме Ідея профільної старшої школи провалилась через брак педагогів для формування спеціалізованих класів, відсутність адекватних реаліям програм та предметів, неефективну профорієнтаційну роботу серед школярів. Сільські школи були загнані у жорсткі рамки — і без того малокомплектні старші класи мусять обирати певний напрямок — тому спеціалізація часто обиралась за наявністю фахівця, а не відповідно зацікавленням учнів. ПТУ та технікуми також могли б взяти на себе частину профільної освіти, що стимулювало б появу нових “синіх комірців” в українській робочій силі.

 

У прийнятті такого рішення влада орієнтується виключно на коротку перспективу. Звісно, це збільшить суспільну підтримку у цільового електорату, зменшить фінансовий тягар на бюджет, позбавить чиновників від обтяжливих думок щодо забезпечення та якісного реформування старшої школи. Але зосередження на тривалості середньої освіти та виключно матеріальній стороні освіти , як-от комп’ютеризація, харчування, транспорт — залишає у тіні концептуальну сторону освіти. Теоретики із Академії педагогічних наук та МОН спрямовують згори начебто мудрі та правильні речі — щодо спеціалізації, модернізації, інформатизації освіти, вироблення в учнів ключових життєвих та освітніх компетенції тощо. Практичний бік справи показує, що сучасному українському учневі шкільна освіта стає дедалі чужою — бурхливий розвиток мас-медіа та інтернету в поєднанні з консерватизмом значної частини педагогів призводить до втрати зацікавленості та розуміння необхідності освіти. Наразі оновлення учительських кадрів відбувається повільно, молодих фахівців бракує. Повернення 11-річки таким чином консервує наявний стан речей із негативними тенденціями.

 

3 роки старшої школи сприяли вирішенню ще однієї проблеми — браку робітничих кадрів. Тривалий час навчання для отримання повної середньої освіти мав би сприяти вступу випускників до училищ та технікумів та поповнення робочої сили кадрами, яких наразі бракує. Скорочення терміну поновить прагнення отримати вищу освіту та поповнити або армію безробітних, або некваліфікованих юристів/економістів/менеджерів тощо. Зростання часу соціалізації молодого покоління мало змогу знайти підтримку у вигляді подовження шкільного навчання, а отже, батьківського та учительського нагляду та бодай якогось контролю. Прагнення компенсувати додатковий рік навчання за рахунок року обов’язкового дошкільного навчання (що є дуже сумнівною новацією як із конституційної, так і матеріальної точки зору) навряд чи вплине на якість “вихідного продукту” школи — 17-річного підлітка.

 

Теоретично схема “11+1” (відповідно шкільна та дошкільна освіта) може стати ефективною за умови формулювання концепції шкільної освіти загалом, чіткого постулювання мети та наповнення кожного з етапів освітнього процесу, підготовки та заохочення молодих фахівців, наявності постійної двосторонньої комунікації менеджерів МОН із освітньою громадськістю всіх рівнів і, звісно, матеріального забезпечення. Але в українських умовах це звучить як мінімум утопічно. Тому нинішня влада наштовхується на те, за що критикувала ініціаторів 12-річної школи: поспішність та відсутність реального чіткого плану дій та реформ. Як поганий лікар, владна команда прагне подолати лише симптоми, а не хронічні хвороби освітньої галузі.

 

Звичка спрямовувати грошові ресурси на потенційних виборців, зокрема пенсіонерів, залишає українських дітей поза увагою владної команди, оскільки вони не приносять гарантованих політичних дивідендів. Прагматичні державці мали б продумувати ситуацію на більше, аніж 1-2 роки вперед, а відповідно — інвестувати у нове покоління. Якщо економіка країни значними зусиллями здобула статусу ринкової, то освіта залишається по суті командно-адміністративною. Відповідно її модернізація полягає не стільки у питанні, чому саме і як довго навчати, скільки — як і з якою подальшою метою та перспективою. Проте можновладці обирають більш комфортні та електорально привабливі дискусії щодо вивчення окремих моментів історії чи програми з літератури. Країні наразі бракує дієвих та кваліфікованих освітніх менеджерів.

 

Фактично скорочення терміну середньої освіти стало невтішним вироком для освітніх реформ, що розпочалися у 2000 році. Орієнтування на Європу, модернізація та інформатизація освіти, переосмислення філософії шкільної підготовки загалом наштовхнулися на нездатність чиновників та освітян втілювати гасла в реальність. 11-річна освіта не стане панацеєю для проблем середньої школи, а, скоріше, еліксиром забуття про справжні больові точки освіти для влади.